Головна Реєстрація Про нас Передплата Контакти Реклама RSS 2.0
 
Пошук по сайту
 
Панель управління
     
   
•   Приднепровка » Люди району  
 


Всі новини Білозерського району тільки тут.



Віктор Богинський: "Ще більше полюбив життя"
Розділ: Люди району
 

Яка тільки-но неймовірна весняна пора! П’янкі пахощі перших квітів, яскрава зелень полів, тепле сонячне проміння, білосніжне вбрання дерев, схожих на наречених. У цей час так хочеться дихати на повні груди, мріяти, кохати… А тепер уявіть, що ви не можете все це побачити та відчути протягом шести років. Саме стільки був прикутий до ліжка Віктор Богинський з Інгульця. Страшна аварія скалічила молодого здорового хлопця, але не зламала його силу духу.

Мить, яка вирішує долю
До трагедії Вітя був звичайним хлопцем. Закінчив місцеву школу, отримав водійське посвідчення, займався спортом та мав купу друзів. Симпатичним юнаком з відмінним почуттям гумору цікавилися дівчата. Але спокійне розмірене життя зруйнувала трагічна випадковість. 17 лютого 2002 року Віктор проводжав з дискотеки дівчину, з якою мав серйозні стосунки. Того вечора він не хотів іти на танці і чомусь у морозну погоду взув улюблені демісезонні кросівки, мабуть, на підсвідомості відчував, що більше не матиме змоги в них пройтися. Пара поспішала, оскільки було вже за північ. Щоб швидше дістатися, погодилися на пропозицію знайомих під’їхати. Хлопці прямували до Дар’ївки. До дому дівчини було близько кілометра, але водій біля її оселі чомусь не зупинився. Домовилися, що висадить їх на зворотному шляху. Виїжджаючи з села на слизькій дорозі, молодик не впорався з керуванням, машина злетіла з траси і перекинулася. Всі пасажири лишилися цілими та майже не ушкодженими, окрім Віті. Лікарі діагностували у хлопця компресійний перелом сьомого шийного хребця зі зміщенням та пошкодженням спинного мозку. У батьків юнака був справжній шок від побаченого – машина нагадувала купу металобрухту. Ніхто з лікарів не давав точних прогнозів, адже травма у юнака була дуже серйозною. А ще медики говорили про можливе неправильне транспортування хлопця до Дар’ївської лікарні, звідки його забрала швидка. До закладу Вітю привезли звичайною машиною. "Знаю, що сьогодні говорити про те, що можна і не треба було робити, та шукати винних немає сенсу (хотіли як краще), але хочеться застерегти від подібних вчинків інших. Транспортування постраждалих в ДТП, особливо з такими травмами, як у Віті – серйозна справа, якою мають займатися спеціалісти", - ділиться мати хлопця. Надія Антонівна і досі згадує про ті події зі сльозами на очах та не розуміє, за що на долю їхньої родини випали такі випробування.




Наш класний класний керівник
Розділ: Люди району
 
Учителі. Їхня праця неоціненна, безмежна у своїй щирості та відданості. Вони є одними із тих людей, які навчають нас робити перші кроки по стежині життя. Допомагають повірити у себе та йти вперед, не зважаючи на перешкоди, намагаються закласти ту зернинку у наші серця, що робить маленьких діток справжніми людьми. І саме таким учителем ми вважаємо Рембезу Сергія Валентиновича, який працює у Велетенській школі, є класним керівником нашого випускного класу.
Народився він у 1975 році у селі Преображенка Чаплинського району. У школі із задоволенням вивчав математику і фізику, займався спортом, показував неабиякі результати у спартакіадах, отримуючи перші місця. Після школи продовжив освіту у Херсонському державному педагогічному інституті.
У 1997 році почав викладати у Микільській школі, згодом - у своїй рідній Преображенській, а з 2001 року він працює у Велетенській школі. І досі займається спортом, захищає честь учительської шкільної команди на районних і обласних змаганнях із легкої атлетики та туризму.
Поряд зі шкільним життям крокує й особисте: одруження з гарною жінкою, його колегою Світланою Іванівною, народження трьох дітей. Скрізь усе ладиться: і вдома, і в школі, бо Сергій Валентинович з відповідальністю ставиться до будь-якої справи. Проте найголовнішим є те, що не лише словами, а й вчинками він доводить, якою повинна бути справжня людина – розумною, з добрим серцем і вічним потягом до пізнання краси життя. Тому говоримо вчителю слова вдячності:
За ті роки, що нам Ви віддавали,
За істину, яку подарували,
Й знання, що в школі здобули
Вам щиро дякуємо ми.
Оксана Чухрай,
учениця 11 класу Велетенської ЗОШ



Майстриня живопису голкою
Розділ: Люди району
 

З давніх-давен і до наших днів люди прагнуть прикрасити навколишній світ і себе. Нам приємно, коли в життя з його нескінченними прозаїчними проблемами вкраплюється краса, яка духовно збагачує і викликає приємні відчуття.

Нещодавно у Росії пройшов міжнародний конкурс фотографій та вишивок «Місто мрій», мета якого - спонукати людей бути уважнішими до тендітного і вразливого навколишнього середовища. У ньому взяли участь близько 270 майстрів, які представили понад тисячу робіт. Білозерська районна бібліотека надіслала на конкурс фотознімки робіт народних умільців із Білозерки. Приємною новиною стали результати конкурсу - Валентина Романенко та Марія Синчук отримали сертифікати за високий рівень робіт, а Лілія Щербина здобула III місце у номінації «Вишивка на тему екології».
Ще змалку у Лілії проявилися таланти. У дитинстві дівчинка займалась танцями та спортом, але її завжди цікавило вишивання. Найпростіші ази цього виду рукоділля Лілія засвоїла ще у школі. З роками її майстерність тільки вдосконалювалася і відшліфовувалася. Дар у вишивальниці – від Бога, адже тільки він здатен і вміння вкласти у руки, й натхнення у душу. Вже після заміжжя Лілія зробила свої перші спроби у цій дивовижній справі. Її неперевершеною роботою була ікона Божої Матері з дитям, яка є оберегом родини. Сім’я - найдорожче і головне у житті майстрині. Чоловік Сергій та донечка Анастасія підтримують її у всіх починаннях та пропонують нові ідеї для роботи.
У доробку молодої майстрині більше двадцяти робіт на різноманітну тематику. Улюбленою технікою Лілії є вишивання хрестиком, інколи з елементами вкраплення бісеру. Її роботи просто бездоганні і в технічному плані, і в підборі сюжетів та кольорів. У деяких картинах поєднано до 60-ти цікавих кольоросполучень, які вражають гармонією та красою. Кожна з них дорога і цінна, бо створена у різний період життя і несе в собі часточку душі і любові. Робота приватним підприємцем і сімейні турботи залишають обмаль часу для творчої праці, але бажання і натхнення майстрині створювати красу своїми руками настільки велике, що улюбленою справою займається навіть вночі. Деякі картини вишиває від двох місяців до півроку, бо це надзвичайно копітка і тонка праця. Останнім часом подобається сутажна вишивка, яка використовується при виробництві жіночого вбрання та прикрас. Для районного Будинку культури вишила сорочки та рушники, а також декорувала фойє приміщення. Значний творчий внесок робить і для хореографічного колективу «Фієста», де танцює донечка. До речі, Настуся також робить красиві вироби із полімерної глини та бісеру. 
Золоті руки майстрині «живопису голкою» творять дивовижну красу, якою милуємося і від споглядання отримуємо справжню насолоду. Пишаємось, що маємо на Білозерщині такі таланти!
Олена Макаренко,
бібліограф районної бібліотеки




Енергія і натхнення – у щоденній праці
Розділ: Люди району
 
«Усі роки окупації я не сумнівався, що наші повернуться і ми переможемо», - говорить Віктор Сидорович Таран. Для цього мав усі підстави. Справа в тому, що в їх селі розташовувався німецький госпіталь, і Віктор з іншими хлопчаками топили там грубки. У госпіталі був радіоприймач, але слухати його – справа небезпечна, тож доводилося бути обережним. Віктор заходив у кімнату, де стояв приймач, а його друзі слідкували, щоб цього ніхто не помітив. Часом зведення устигав послухати повністю, часом – уривками. Але про основні події на фронтах мав уявлення.
Коли німці відступали, Віктора і його батька, доброго коваля, забрали із собою. У дорозі сину вдалося втекти, а батько – він був інвалідом – опинився аж у Німеччині, і додому повернувся у 1945 році.
Віктора Сидоровича призвали до армії у селі Чкалове колишнього Калінінського району (тепер це Великоолександрівський район), коли йому ледь виповнилося 17. Направили в учбовий стрілецький полк у Миколаєві, який перебував у резерві ІІІ Українського фронту. За час навчання війна закінчилася, але служба для Віктора Сидоровича тривала аж до квітня 1951 року. В армії не пас задніх – смугу перешкод долав першим, стріляв найкраще у роті. Після закінчення війни вивчився на радиста і відтоді служив у військах зв’язку.
«Мій батько з родиною в цей час переїхав у Дар’ївку, тож після армії я теж опинився тут, - розповідає ветеран, - збудували хату, родина була з 12 чоловік, з нами жила тоді ще татова сестра із сім’єю».
Віктор Сидорович влаштувався електриком на суднозавод у Херсоні, збирав там складні станки. Пусконалагоджувальникам після нього нічого було робити – все зроблено до діла, працювало без зауважень. Молодого електрика високо цінували на виробництві, тож коли він надумав звільнятися, бо знайшлася робота у Дар’ївці, не хотіли відпускати. Довелося сказати, що їде на будівлі комунізму.
Батько навчив Віктора Сидоровича любити працю, тож за яку б роботу не брався, усе робив на совість. На той час у наших степах почали інтенсивно будувати зрошення, і весь подальший трудовий шлях ветерана пов'язаний з дільницями експлуатації каналів.
Одружився Віктор Степанович у 1958 році. «Якою гарною була моя Ніна! – пригадує ветеран, - переїхала до мене у Дар’ївку, трохи працювала телефоністкою на пошті, а потім стала контролером в енергозбуті. Робота відповідальна і важка, але Ніні подобалася».



Не забудь Перемоги тепло, хоч далеко від нас сорок п’ятий!
Розділ: Люди району
 

Дорогу ціну заплатили українці за перемогу у найстрашнішій за всю світову історію війні 1941-1945рр. Не щезне з пам’яті людської, не піде в забуття великий подвиг і велика трагедія нашого народу – його битва, його перемога над фашистами. Не можна забути тих, хто поліг у боях, хто віддав своє життя для щастя інших. Цей день назавжди залишиться для нас затьмареним гіркотою втрат і осяяний сонцем Перемоги. Його наближали, як могли, люди, котрим було дуже нелегко в ті вогненні літа. Це наші дорогі ветерани Костюшко Цезарь Іванович, Москаленко Петро Федорович, Романова Любов Лук’янівна, Павловська Ксенія Юхимівна. В пам’яті кожного з них страшне лихоліття закарбувалося навічно, кожен з них може розповісти свою історію кривавої війни. Але ще страшніше, коли воювати доводилося зовсім юним дівчатам. Однією з таких була Ксенія Юхимівна Павловська.

Народилася Ксенія Юхимівна в селі Костромки Апостолівського району Дніпропетровської області 19 грудня 1920 року в сім’ї вчителів. До школи пішла в чотири рочки, бо батькам не було на кого залишати дитину. А вже в 12 стала студенткою медичного училища, яке закінчила у серпні 1936 року, отримавши спеціальність фельдшера.
Після навчання юна Ксенія прийшла працювати в Киселівку і зустріла свого майбутнього чоловіка. Але не судилося молодим довго тішитися сімейним щастям. Йому на заваді стала війна.
Андрій та Ксенія, не вагаючись, пішли добровольцями на фронт. На жаль, Андрієві так і не судилося повернутися з війни до родини. Будучи командиром танку, пройшов усю війну, здобув звання старшого сержанта і не дожив до Перемоги лише кілька днів, загинувши 28 квітня 1945 року.
2 липня 1941 року Ксенія Юхимівна супроводжувала санітарний поїзд із пораненими бійцями із Житомира в Дніпропетровськ. Жінці немало довелося пережити на фронті. Вона згадує, що обороняючи Москву в складі 53 армії, бійці нерідко вступали в рукопашні бої, коли всі боєприпаси закінчувалися. Яких тільки жахіть не бачила Ксенія у воєнному госпіталі! На передовій молода фельдшерка не лише надавала першу допомогу, а й під свистом куль та розривами снарядів, без допомоги хірурга, ампутувала ногу пораненому, чим і врятувала йому життя.
У 1942 році була нагороджена медаллю «За відвагу». Отримала звання лейтенанта медичної служби. Була поранена в руку та голову в битві під Сталінградом.
Сил у боротьбі надавали думки про скору зустріч з маленьким сином, що залишився на Херсонщині з батьками чоловіка. Але така нагода змученій матері випала лише у 1944 році, коли наш край вже визволили від фашистських загарбників. Проте всього два тижні бавилась мати з синочком, а далі знову війна… У складі ІІ Українського Фронту з військами 53 армії пройшла через Правобережну Україну, Молдавію, Румунію, Угорщину, Чехословаччину до німецького Дрездена, де й зустріла День Перемоги.




В оточенні любові і поваги
Розділ: Люди району
 
Андрій Олексійович Антощук родом із села Зеленці на Хмельниччині. Коли почалася війна, хлопцю було лише 14 років, евакуюватися не встигли, тому довелося довгі роки жити під окупацією. У 1944 році, відразу після звільнення, Андрія Олексійовича призвали до лав діючої армії. Місяців зо два разом з іншими своїми однолітками-односельцями він був залучений до загону ”ястребків” - допомагав підтримувати порядок у звільненому селі, бо в навколишніх лісах орудували озброєні бандерівці.
У січні 1945 року направили Андрія у далеку Марійську АРСР вчитися на сержанта. Звичайно, звістку про Перемогу зустрів ще у навчальному підрозділі. Та незабаром команда – вирушають на японський кордон! Можна сказати, що пощастило хлопцям, бо поки доїхали до Далекого Сходу, Японія капітулювала.
У вересні того ж року медики комісували Андрія Олексійовича по хворобі, але через півроку чергова комісія визнала його придатним до стройової служби та залишила в запасі.
Повернувся у рідні краї, оженився. Батьківська родина була велика, тож молодята не мали окремого житла. Коли оголосили про вербування на роботу в Херсонську область, вирішили вони їхати. Оселилися в Інгульці, народили і виростили тут чотирьох дітей: двоє живуть у сусідній Дар’ївці, один син тут же – в Інгульці, а наймолодша донька, хоч і має квартиру у Херсоні, та більше часу живе з батьком. Великий рід у Антощука, бо поруч не лише діти, онуки і правнуки: колись «перетягнув» сюди ще й двох своїх сестер.
Хоч і має поважний вік, але бадьориться колишній воїн. На здоров’я не дуже скаржиться, бо не вживає спиртного і не палить. Полюбляє Андрій Олексійович рибалити на річці або поратися в городі. Цього року збирається до найстаршої сестри на 90-річний ювілей - з привітаннями. Та вже наперед переживає: боляче дивитися на занепад рідного села, школа закрита, люди виїжджають…
А 9 травня, як завжди, одягне ветеран святковий піджак із нагородами і відзначатиме в колі великої родини Велику Перемогу.
Олена ЦУРКАН



Багатодітна мама – не професія, а покликання
Розділ: Люди району
 

Від прихильників невеликої сім’ї завжди можна почути один і той же аргумент: потрібно спочатку одну дитину на ноги поставити… Усе ж основне призначення жінки - дарувати життя. Це їй дано самою природою, тобто вона біологічно й емоційно налаштована на материнство. Народити дитину чи віддатись роботі? У сучасному суспільстві продовжують існувати як традиційна точка зору про призначення жінки (материнство й оселя), так і позиція, згідно з якою існує багато інших можливостей для реалізації закладеного потенціалу. Кожна жінка вибирає для себе ту, що їй ближча. Виношування, пологи, годування, виховання дітей вимагають від неї величезної енергії.

Коли дивлюся на багатодітні родини, розумію, яке велике благословення – мати таку сім’ю, де навчаються жити в дружбі та злагоді. Одна з таких родин - Іван Іванович і Наталія Григорівна Шари - мешкає у Микільському. Указом Президента України від 7 березня цього року за материнську самовідданість, народження і зразкове виховання восьми дітей Наталії Григорівні присвоєно почесне звання "Мати-героїня". Але зараз у дружній родині їх вже дев’ятеро! Маленькому Єгору 7 місяців. Всі вони знають, що є бажаними, їх люблять, вони – родина, одна команда, а вдома завжди можуть розраховувати на підтримку та допомогу.
Матір і батько бачать, що життя навколо їхніх дітей вирує, і тішаться тим, що сини та доньки не загубилися, не розгубилися в ньому, а твердо крокують стежиною, яку самі собі торують. Вони ще змалечку усвідомили, що всього в житті необхідно досягати самотужки. І щоб здобути омріяне, маєш не лише дуже цього захотіти, а й добряче попрацювати.
Наталія – приємна у спілкуванні симпатична блакитноока жінка, виглядає значно молодше своїх років. І дивлячись на її струнку фігуру, ніколи не повіриш, що має вже дев’ятьох дітей. А ще не віриться (але це факт!), що у 18 років їй поставили діагноз "безпліддя"… Про свою численну родину вона може розповідати безкінечно: хто що полюбляє робити, як поводить себе у різних ситуаціях, як діти ставляться один до одного і до життя. З гордістю розповідає мати про своїх старших синів: Сашко (1992 р.н.) успішно закінчив навчання у Херсонському морехідному училищі рибної промисловості, працює механіком. Молодший на рік Максим теж уже працює – у суднобудівному ліцеї набув спеціальності газозварювальника. Тепер у цьому ліцеї навчається Іван (1996 р.н.), він - майбутній автослюсар-ремонтник. Після трьох братів у 1999 р. народилася перша дівчинка – Людмила, зараз вона семикласниця. І до неї повністю підходить опис героїні фільму "Кавказька полонянка" – активістка, спортсменка і просто красуня! Дівчинка добре навчається і дуже активна у житті школи і села. У 2002 році народився Василько, нині п’ятикласник, найбільший мамин помічник. Дуже любить готувати різні страви, хоча найкраще у нього виходить смажена картопля. Василь мріє досягти кулінарного рівня старшого брата Сашка, який готує не гірше, а то й краще за деяких жінок! Перший рік вчиться у школі Андрійко, такий собі котигорошко – бо міцненький, немов горішок. Він, як і сестричка, бере активну участь у всіх шкільних заходах, добре вчиться, бо дуже любить читати і має гарну пам’ять. Світланка (2007 р.н.) й Оля (2008 р.н.) відвідують дитячий садок і теж виявляють артистичні здібності (маленька Оля, зокрема, доволі серйозно цікавиться східними танцями). А наменшому Єгорці поки що, окрім мами, нічого не потрібно, але у такому дружньому колі братів і сестер він теж росте товариським і щедрим на усмішку.
Звичайно, в наші непрості часи багато людей лише головою хитають, дивлячись на такі великі родини. Мовляв, проблем же стільки! Але Наталю й Івана труднощі не лякають. Вони розуміють, що у будь-якій родині вони є, але вирішувати їх можна по-різному. Подружжя тішиться своїми дітками, вчить їх бути працелюбними, жити у мирі і злагоді. Хоча всі діти у родині різні, але батьки дякують Богові за те, що дав мудрості виховувати їх щирими, привітними, законослухняними. Якою б справою не займалися вони – все роблять від душі і на совість.
Олена ЦУРКАН




Радість жінки - діти та онуки
Розділ: Люди району
 
Скільки всього несе на своїх тендітних плечах жінка, скільки в її серці добра і любові, сили і терпіння! В усі часи і віки вона залишається берегинею сімейного вогнища, втіленням краси, ніжності і гармонії. Всі ці риси притаманні жительці Станіслава Іванні Миколаївні Кирюшко - матері дев’ятьох прекрасних дітей.
До мальовничого села на березі лиману родина переїхали зі Львова у 1974 році. На той час Іванна Миколаївна разом із чоловіком Анатолієм Григоровичем вже мали п’ятеро дітей. У Станіславі жінка працювала телятницею, а голова сімейства – механізатором. У злагоді та порозумінні вони виховували дітей, які зростали справжніми помічниками. Доньки і сини добре закінчили місцеву школу. Непомітно для батьків подорослішали, влаштувалися у житті. Тетяна, Марина і Ольга знайшли долю у Києві. Людмила, Світлана, Наталя, Олександр, Анатолій та Сергій не покинули рідної домівки та залишилися жити в Станіславі.
Нелегким випробуванням для жінки став 1986 рік, коли Олександра направили на війну в Афганістан. Та завдяки неньчиним молитвам син повернувся додому з медалями «Воїну-інтернаціоналісту», «Захисник Вітчизни».
У Іванни Миколаївни дев’ятеро дітей та стільки ж онуків. Сьогодні вона на пенсії. Займається домашньою роботою, але вільного часу обмаль. Дитячий галас не стихає на подвір’ї щасливої бабусі.
Звичайно, зібратися разом за родинним столом вдається рідко, але такі зустрічі завжди стають незабутніми та по-справжньому цінними. Щастя жінки – діти та онуки.
Ірина Смутченко, с. Станіслав



Серце рветься додому
Розділ: Люди району
 

Кожна людина має місце, до якого прикипає усім серцем. Тут вона завжди почувається комфортно, тут живуть найкращі люди, найгарніша природа, найсмачніша вода. Для Алли Іванівни Чиненої із Садового – це районний центр Народичі на Житомирщині, який потрапив до зони відчуження після трагедії на Чорнобильській АЕС. Екологічна катастрофа, яка сталася 26 квітня 1986 року у місті Прип’ять, сколихнула увесь світ. Тисячі людей покинули зону лиха майже відразу після аварії та намагаються не згадувати ті часи. А от Алла Іванівна пробула у межах 50-кілометрової зони до 1990 року і хоч зараз би повернулася назад.

У цієї звичайної на вигляд жінки непроста життєва історія. Народилася вона на Житомирщині у сім’ї інженерів-залізничників. На початку п’ятдесятих родина переїхала на Херсонщину. Ганна закінчила Великоолександрівську школу, а згодом – Херсонське медичне училище. Потім вийшла заміж та народила первістка Сергія. Коли другому синові Івану виповнилося десять місяців, разом з чоловіком поїхала у далеку Іркутську область. Працювала за спеціальністю та виховувала синів. Через три роки знову стала мамою, але у декретній відпустці не засиджувалася. Життя не було казкою, проте на долю не нарікала. Сімейне щастя зруйнувала звістка про трагічну смерть чоловіка. У тридцять п’ять років вона залишилася вдовою з трьома дітьми, але саме вони не дали їй впасти духом. У 1984 році Ганна Іванівна разом з синами повернулася на Україну, оселилася у батькової сестри на Житомирщині. Згодом знайшла роботу у селищі Народичі неподалік Чорнобиля. Працювала у районній лікарні. Родині надали будинок, але жити в ньому довелося лише два роки – до звістки про вибух на ЧАЕС. Той день навіки вкарбувався у її пам’ять. Вранці вона збиралася до Києва за покупками. Будинок, в якому мешкала сім’я, розташовувався вздовж траси Коростень-Київ. З вікна син Іван помітив колону з 76-ти машин, які рухалися в напрямку столиці. На автобусній зупинці Алла Іванівна дізналася, що на атомній станції сталася якась аварія. Звичайно, наскільки вона була серйозною, людям не говорили. На зворотному шляху жінка побачила вздовж дороги шлагбауми та безліч військових. А потім з ураженої зони почали евакуювати дітей. Менших синів Алла Іванівна відправила до родичів у Цюрупинськ, пізніше вони поїхали до табору у Ковель. Ті, хто залишився в ураженій зоні, всієї правди про стан екології не знали.




Найвища нагорода – вдячність людей
Розділ: Люди району
 
Сьогодні багато хто нарікає, що у селі нема роботи. Так, справді, радгоспи чи колгоспи зникли. Але ж земля є! І хто хоче, той завжди знайде можливість і способи працювати на ній та отримувати винагороду. І вирощувати можна не лише сільгоспкультури або живність. Адже життя людини відрізняється від існування тварин тим, що людям потрібна краса, ліричність, буяння кольорів.
Мешканці Кізомису, Велетенського, Новодмитрівки й інших навколишніх сіл добре знають молодого чоловіка на ім’я Олександр. Знають, що займається теплицями, завжди допоможе будь-кому, хто звернеться до нього. Його друзі, сусіди і навіть односельці з інших вулиць не уявляють, як би вирішувалися їх проблеми без участі Олександра. Хочу, щоб про цю неординарну особистість дізналися й інші мешканці району.
Народився Олександр Бабенко у Маріуполі, після закінчення середньої школи, відслуживши у лавах Радянської Армії, вступив у Херсонське морехідне училище рибної промисловості. На 2-ому курсі познайомився зі Світланою і зрозумів, що треба одружуватися, аби не втратити дівчину. Відразу скажу, що то було кохання на все життя. Уже 27 років вони разом, підтримують один одного у всіх починаннях, піклуються, радяться, тішаться успіхам дітей. Від їх сімейного щастя світліше і всім, хто поруч.
Ще навчаючись у морехідному училищі, на практиці Сашко почув від свого старпома: "Живи по закону і все буде добре!" Запам’ятав ці слова і керується ними і понині. Має Олександр неспокійну вдачу, не може сидіти, склавши руки. У довгих рейсах займався з колегами раціоналізаторством, яке у радянські часи було справою звичайною. А коли повертався додому, на берег, теж не міг спокійно відпочивати – руки потребували діла.
Поки діти були маленькі, "зимувала" родина у Маріуполі, у Сашкової мами, а влітку жили у Кізомисі, у Світланиних батьків. Отут і почалася "квіткова" історія. В цьому селі майже всі займаються вирощуванням городини у теплицях. Але Бабенки почали вирощувати троянди, купуючи саджанці у Києві. Хлопчики, Олег і Денис, підросли, старший мав іти до школи і родина оселилась у Кізомисі назавжди. Олександр залишив море. Придбали невеличку хатину, головне, що землі біля неї було достатньо. Поставили першу теплицю… З часом територія теплиць збільшувалася, в них з’являлися нові сорти. Зараз на площі понад 1 гектар у Бабенків росте 20 тисяч кущів троянд і хризантем, ранньої весни ще й тюльпани є, але обов’язково незвичайні! Уявіть собі, господар, зайшовши до теплиці, відразу помічає, яку гілочку треба прибрати, яку залишити. Сам особисто пасинкує всі (!) до єдиного кущі троянд і хризантем! А теплиць же декілька… Є ще посівна площа поряд з будинком, де у відкритому ґрунті вирощували гладіолуси. Цього року там ростиме щось інше.




Навігація
 
  • Новини сайту
  • У райдержадміністрації
  • У районній раді
  • Офіційно
  • Новини від організацій
  • Освіта
  • Ювілеї
  • Культура
  • Люди району
  • Нам пишуть
  • Спорт
  • Кримінал
  • Архів випусків в pdf-форматі
  • Це цікаво
  • Календар
     
    «    Апрель 2014    »
    ПнВтСрЧтПтСбВс
     
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    9
    10
    11
    12
    13
    14
    15
    16
    17
    18
    19
    20
    21
    22
    23
    24
    25
    26
    27
    28
    29
    30
     
    Друзі
     
  • Архів "Придніпровської зірки" у PDF
  • Занятный блог
  • Агентство Промышленных Новостей
  • Мировые рейтинги
  • Опитування
     

    Міліція
    Суд
    ДАІ
    Прокуратура
    Податкова інспекція
    Пенсійний фонд
    Райдержадміністрація
    Райвійськкомат
    Поліклініка
    Лікарня
    РЕЗ і ЕМ
    ВАТ "Херсонгаз"


    id=
    Погода
     
    Ми можемо запропонувати інноваційні засоби захисту рослин та новітні технології їх застосування. . Агитационные Ветровки изготовление Киев по невероятно выгодным ценам!
    Білозерка 
    Популярне
     
    Цікаве
     
    обратите внимание шланги для газа сыль
    Інформер
     
    Хмара тегів
     

    Требуется для просмотраFlash Player 9 или выше.

    Показать все теги
    Цікавинки
     
    Архів новин
     
    Март 2014 (16)
    Июнь 2013 (1)
    Май 2013 (85)
    Апрель 2013 (74)
    Март 2013 (54)
    Февраль 2013 (87)
    Головна сторінка   |   Реєстрація   |   Додати новину   |   Нове на сайті   |   Про нас   |   Техпідтримка
    COPYRIGHT © 2009-2013 pridneprovka.org.ua All Rights Reserved.
    Created by aka Fudor :) © 2009-2013
    Усі права захищені pridneprovka.org.ua © 2009-2013